Обратите внимание

Запрошуємо Вас взяти участь у Третьому Всеукраїнському конкурсі православних педагогів
02.06.2014, 12:10
Зміни МОН України до Типових начальних планів щодо викладання курсів духовно-морального спрямування
30.05.2014, 11:38
ВНИМАНИЮ РОДИТЕЛЕЙ! Дополнительная информация о курсе "Библейская и стория и христианская этика"
05.04.2013, 10:52
ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВНЕ ПЕДАГОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО ПРОВОДИТЬ ДУХОВНО-ПРОСВІТНИЦЬКІ ЛЕКЦІЇ-БЕСІДИ НА БАЗІ ПНПУ ІМ. КОРОЛЕНКА
31.10.2012, 10:11
Задать интересующий вопрос и поучаствовать в обсуждении актуальных тем мы также можем в социальной сети "В КОНТАКТЕ"
16.03.2012, 13:44
РОЗПОЧАВ РОБОТУ КОНСУЛЬТАЦІЙНИЙ ПУНКТ З ПИТАНЬ ВИКЛАДАННЯ ПРЕДМЕТІВ МОРАЛЬНО-ДУХОВНОГО СПРЯМУВАННЯ
15.03.2012, 12:20
Православный спортивно-туристический клуб "КРОК"
07.02.2012, 11:26
Изменения в работе форума.
30.01.2012, 18:42

Ссылки

Полтавская Епархия Украинской Православной Церкви Мгарский монастырь. Журнал «Мгарскій колоколъ»
Православие.Ru
Молодость не равнодушна Полтавская Миссионерская Духовная Семинария
Украина Православная
Официальный сайт Казанской епархии Паломнический Центр при ОВЦС УПЦ
АПОЛОГЕТ - всеукраинский апологетический центр во имя святителя Иоанна Златоуста  

Код нашей кнопки

Выдающиеся педагоги и их наследие

 

Педагогічні ідеї Григорія Ващенка як підґрунтя в розбудові національної системи освіти

(Антонюк Т. Д.)

 

 Григорій Ващенко (23. 04. 1878 – 2.05. 1967) – один із маловідомих в сучасній Україні вітчизняних вчених, котрий у своїх педагогічних і психологічних працях розкрив значення і зміст системи виховання для народу. Його по праву можна назвати педагогом-державником, оскільки, вболіваючи за справу виховання української молоді, учений опрацював національний виховний ідеал на рівні розгорнутої педагогічної системи. У численних працях Г. Ващенко обґрунтував концепцію, програму, методологію і методику виховання, озброїв нас підходами, як саме належить формувати українського патріота, тобто нормального громадянина нормальної держави[1]. Завдання реформування освітньої галузі та створення власної системи національної освіти, яка б забезпечила розвиток і зміцнення молодої Української держави, є нині надзвичайно актуальними і потребують розв’язання відповідно до вимог часу. З огляду на необхідність розвитку національної системи освіти дуже своєчасними, на нашу думку, є педагогічні ідеї вченого. Глибоко познайомившись з науковими теоріями відомого лікаря-психолога П. Лесгафта, учений присвятив своє життя педагогічній діяльності[2]. З 1918 р. він працював доцентом Українського Полтавського університету, з 1927 р. – професор Інституту народної освіти в Полтаві, з 1936 р. – Сталінградського педагогічного інституту. Після Другої світової війни працював в Українському вільному університеті, а з 1950 р. – ректор Української богословської академії в Мюнхені[3].

Свої глибокі знання з педагогіки і психології Г. Ващенко розкрив у таких працях, як «Виховання волі і характеру», «Основи естетичного виховання», «Виховання любові до Батьківщини», «Виховна роль мистецтва», «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру», «Проект системи освіти в самостійній Україні», «Система навчання», «Організаційні форми навчання», «Загальні методи навчання», «Виховний ідеал», «Завдання виховання української молоді», «Релігія і майбутнє людства», «Основні лінії у розвитку совєтської педагогіки і школи», «Соціалізм й індивідуалізм у світлі християнства», «Виховання мужності і героїзму», «Релігійне виховання молоді», «Хвороби в галузі національної пам’яті», «Психологія в СРСР», «Традиційне коріння більшовицького тоталітаризму і підступництва», «Український ренесанс ХХ ст.», «Мораль християнська і комуністична», «Виховання статевої чистоти і стриманости», «Виховання чесноти і принциповости», «Виховання пошани до батьків і старших», «Педагогічна наука в СРСР» та багатьох наукових і публіцистичних статтях.

 Ідеї, висловлені вченим, не втратили своєї актуальності й досі. На нашу думку, вони співзвучні з основними нормативно-правовими документами держави, які спрямовані на реформування системи освіти. У праці Г. Ващенка «Виховання волі і характеру» (перша частина надрукована вперше у Лондоні в 1952 р., друга – вперше видана в 1957 р. у Мюнхені) подано практичні шляхи реалізації тих завдань, які поставлені у Державній національній програмі «Освіта. Україна ХХІ століття», де зазначено: «Головна мета національного виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної приналежності, особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, економічної культури»[4]. Великий патріот України щиро вірив, що наша держава незабаром стане самостійною. Тому натхненно і активно працював над створенням її освітньої системи, глибоко усвідомлюючи роль освіти і виховання у процесах державотворення, якісного оновлення українського суспільства.

 У працях Г. Ващенко глибоко проаналізував виховні ідеали, які людство сформувало впродовж свого розвитку. Вчений дослідив і порівняв такі виховні ідеали: християнський, загальноєвропейський, український національний, націонал-соціалістичний і більшовицький. У своїх дослідженнях він висловив багато вартих уваги педагогічних ідей, що є нині запитаними в українському суспільстві[5]. Передові педагоги і керівники навчальних закладів ці ідеї кладуть в основу навчально-виховного процесу сучасної української школи, хоча, необхідно визнати, це роблять далеко не всі працівники системи освіти, а лише небайдужі до справи розбудови національної освіти і ті, що цікавляться вітчизняним досвідом її розвитку, зокрема працями учених, які в радянську добу були заборонені. Г. Ващенко – це зірка першої величини на небосхилі вітчизняної педагогіки. На жаль, на державному рівні цю постать поки що не помічають, але громадськість все активніше ставить питання про його визнання як педагога-державника, чиї педагогічні ідеї необхідно класти в основу сучасної системи освіти і виховання.

 Християнський виховний ідеал, зазначає вчений, – це образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи молоде покоління. Риси християнського виховного ідеалу окреслені в Євангелії і посланнях апостолів. «Євангельський виховний ідеал людини має на собі печать вічності», – наголошує вчений. Але наука Христова була сприйнята різними народами згідно з їх національними особливостями, традиціями, історією і призначенням. Кожен з цих народів на ґрунті євангельської науки творив свою писану чи неписану систему виховання молоді, а разом з нею – і свій національно-християнський виховний ідеал. Проте різні педагогічні системи, створені європейськими народами, мають багато спільного. Європейські народи не були ізольовані один від одного, досягнення одного народу в галузі культури швидко ставали надбанням інших народів. Зокрема, педагогічні системи таких видатних учених, як Я. Коменський, Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоцці, швидко знаходили собі прихильників і послідовників серед усіх народів Європи. Тому необхідно пам’ятати, що основою християнського виховного ідеалу в його історичних і національних формах є євангельський виховний ідеал. Його частинами є: загальноєвропейський християнський виховний ідеал; український християнський виховний ідеал. Будь-яка педагогічна система, а отже, і будь-який виховний ідеал, базуються на певній філософській системі.

 Християнство не є звичайною філософською системою. Це релігія, передана безпосередньо Христом і апостолами людству. Основні положення її становлять зміст християнської догматики, що в світлі Божественного Об’явлення вирішує її питання, які в сприйнятті людського розуму розв’язує філософія. Догмати церкви сприймаються вірою, але віра не виключає знання, і тому християнська догматика не виключає філософії. Навпаки, філософія як система знань про основи буття, пізнання й моралі допомагає зрозуміти істину й глибину християнської релігії. Християнська філософія має два основних джерела: євангельське вчення і класичну філософію, перш за все філософію грецьку. Вчення найвидатніших грецьких філософів Сократа, Платона і Арістотеля в найважливіших питаннях дуже близькі до вчення християнського.

 Г.Ващенко зазначає, що всі найвизначніші філософи, педагоги і психологи старого й нового часу – ідеалісти. Матеріалістична філософія, що не виходить за межі відчуттєвого світу, може задовольнити лише примітивний розум і не задовольняє людей з глибоким інтелектом. 2-га половина ХІХ ст. і 1-ша половина ХХ ст. хоча і позначаються матеріалізацією й технізацією культури, проте в галузі психології розвиваються яскраві, чітко визначені ідеалістичні течії (Ворцбюргська школа психологів, структурна психологія, психоаналітична течія – школа Фрейда). Спростовуючи твердження марксистів про класову боротьбу як рушійну силу поступу суспільства, вчений зазначає, що історія народів свідчить про те, часто шкодить народові й призводить до занепаду його. Натомість єдність народу сприяє його розвитку, політичному й культурному. Прикладом цього твердження є Україна від часів Хмельниччини до сьогодні.

 Загалом, всі існуючі філософські системи поділяються на групи, перш за все, залежно від того, як вони розв’язують питання про природу буття. Існують три основні групи філософських систем: матеріалістичні, ідеалістичні (спіритуалістичні) і позитивістичні. Християнська філософія за всіма ознаками належить до систем ідеалістичних. Ідеалістичний або матеріалістичний характер філософічної системи в першу чергу визначається тим, як вона розглядає природу людини. Християнська філософія, на противагу матеріалістам, визнає існування і безсмертність душі як чогось нематеріального. Характерною рисою християнської філософії є також теїзм. Теїсти вчать, що Бог є Абсолютний Вічний Дух, що Він створив світ і, будучи над ним, керує світом.

 Г. Ващенко зупиняється у своїх працях на доказах буття Божого: онтологічному, космологічному, моральному. Розкриваючи євангельський ідеал людини, вчений звертає увагу на поняття етики як науки про норми поведінки людини, що накреслює взірець, на який вона має орієнтуватись у своєму особистому і громадському житті. Євангельський ідеал людини має такі риси: гідність, високий ідеалізм, душевність, висока моральність і доброта. Така людина щаслива, бо християнство є релігія чистої радості, що стоїть на засадах ієрархії вартостей. З цього погляду небесне стоїть вище земного, духовне – вище тілесного. Християнин, в першу чергу, прагне до благ духовних, а потім уже до матеріальних і тілесних, оскільки вони не заперечують благ духовних. Звідси – християнин мусить панувати над своїм тілом і над своїми пристрастями. Християнський аскетизм має за мету не заперечення природного життя, а його освячення, не ослаблення плоті, а посилення духу для преображення плоті. Такий аскетизм не є зреченням будь-яких радощів. Це лише заміна радощів тілесних радощами духовними, які не тільки чистіші, а й інтенсивніші і стійкіші, ніж перші. Християнство органічно поєднує соціальне з індивідуальним. Як релігія любові, воно є основою такого ідеального суспільного ладу, за якого особистість не замикається в собі, а віддає себе на служіння ближнім, в той час як суспільство не тільки не пригнічує особистості, а й створює всі умови для розвитку й розкриття вкладених у неї сил і здібностей.

 Шлях наслідування Христа визначає й християнські доброчинності як риси ідеального християнина. Їх три: віра, надія і любов. Всі ці доброчинності органічно зв’язані між собою і не можуть існувати окремо. Основою і початком їх є віра. Віра – дар Божий, але людина має підготувати себе, щоб сприйняти його. Крім того, віра може хитатись, занепадати і навіть переходити в безвір’я. Любов є перша причина буття й кінцева мета творіння, поєднання всякої досконалості, вірність любові є вірність Богові, а зрада любові є зрада Йому. Спасіння людства – у вірі, що діє любов’ю. Любов мусить бути основою виховання, дисципліни, мудрості, святості всього життя, всіх відносин, організації всіх зразків праці, – пише Г. Ващенко.

 Загальноєвропейський виховний ідеал, на думку педагога, базується на євангельському ідеалі людини. Кожна європейська система освіти має свої національні особливості, проте всі вони мають багато спільного, що пояснюється міцними культурними зв’язками між європейськими народами. Така взаємодія європейських народів спричинила формування, крім національних виховних ідеалів, і загальноєвропейський виховний ідеал. Г. Ващенко зазначає, що загальноєвропейський виховний ідеал, як і вся європейська культура, має два джерела: класичну греко-римську культуру і християнство. Християнська педагогіка використала педагогічні твори Сократа, Платона й Арістотеля. Основне в світогляді стародавніх греків – це близькість до природи. Греки вбачали в природі вияв краси, гармонії і розуму. Звідси естетичний характер світогляду стародавніх греків. Ідея естетизму була покладена і в основу грецької педагогіки й розуміння виховного ідеалу. Ідеальну людину греки уявляли собі як втілення найвищих рис краси й добра. Однією з найвищих ознак краси є гармонійність. Отже, ідеальна людина, перш за все, гармонійно розвинена. Це означає, що вона має здорове і гарне тіло та високі властивості духу. Проте ідеал людини, створений геніальними грецькими філософами і педагогами, не позбавлений деяких недоліків. Основний з них той, що вони, підносячи ідею високої гідності людини, що має безсмертну душу, співпричетну світові чистих ідей, всупереч своїй же філософії визнавали законність і природність рабства. Звідси неправильне ставлення до праці, особливо фізичної. Навіть з погляду такого гуманного філософа, як Арістотель фізична праця притаманна лише рабові і знижує гідність вільної людини. З цим пов’язані також погляди на мудрість. Справжня мудрість полягає, в першу чергу, в теоретичних знаннях і спогляданні вічного. Знання, безпосередньо пов’язані з практикою, мають другорядне значення.

 Християнство використало вчення великих грецьких філософів і педагогів, але переробило їх у дусі євангельської науки, внесло значні зміни в розуміння ідеалу людини. В основу моралі воно поклало любов до Бога й ближнього. Метою життя християнина є Царство Боже, здійснення волі Божої як на небі, так і на землі. Крім того, християнство принесло вчення про високу гідність людини незалежно від її матеріального стану, соціального положення й національності. Отже, християнство освятило всяку чесну працю взагалі і працю фізичну зокрема. На початку своєї історії християнство відійшло від грецької ідеї гармонійно розвиненої людини. Середньовічний виховний ідеал був позбавлений гармонійності й цілісності, натомість поєднував два ідеали людини: лицаря й монаха. Чеснотою лицаря є мужність, що спрямована на вирішення основного завдання – служити Богові й правді Христовій, захищати віру християнську, стояти в обороні покривджених, захищати вдів і сиріт. Ідеал монаха в дечому спільний з ідеалом лицаря. Основна мета монаха – служба Богові й Церкві словом і добрими ділами. Обов’язок монаха – наставляти людей у вірі Христовій, його зброєю є слово, він мусить бути освіченим, особливо мусить знати науку Христову.

 До ідеалу гармонійно розвиненої людини Європа повертається в нові віки. Основна ідея, що панує над усім цим періодом, – це ідеал людини. Тому його називають ще періодом гуманізму. Ідеал людини в розумінні нового періоду європейської історії – це людина, гармонійно розвинена на християнській основі. Найяскравішим виразником ідеалу людини цієї епохи в педагогіці був Я. Коменський. Палкий послідовник християнської віри, він визнає за мету життя людини «блаженство з Богом на небі», але в дусі нового часу не відкидає великого земного життя, що є підготовкою до життя небесного. Виконати своє призначення людина може лише тоді, коли вона буде справжньою людиною, а це можливе лише через виховання і освіту. Виходячи з цього, він обґрунтовує і розвиває ідею наочності навчання[6].

 Ж.-Ж. Руссо метою виховання визначає не підготовку фахівця в певній галузі практичної чи теоретичної діяльності, а високий і нормальний розвиток природних властивостей людини. Розвинена людина зуміє потім оволодіти будь-яким фахом. Вона не тільки має знання та гуманні почуття, а й здібності до праці, і то не лише розумової, але й фізичної, мусить володіти певним ремеслом[7].

 Ідеальна людина за Й. Песталоцці – це людина глибоко релігійна, пройнята християнською діяльною любов’ю і солідарністю. Великого значення він надає трудовому вихованню, вбачаючи в ньому основу і стрижень виховання інтелектуального і морального[8].

 Г. Ващенко зазначає, що, починаючи з ХV ст., поряд з основним шляхом розвитку про виховний ідеал існували побічні. Серед європейського суспільства поширились матеріалізм і атеїзм, що сприяло формуванню типу людини, яка прагне виключно до насолоди земним життям, до земних благ і влади. Матеріалістичні тенденції знайшли своє втілення у філософії англійських учених Ф. Бекона, Т. Гоббса, політичних поглядах Н. Макіавеллі. Поступово вони увійшли і в педагогіку. Педагогічна система Д. Локка, не будучи антихристиянською, мало приділяє уваги релігії і за мету виховання визнає виховання «джентльмена», тобто людини, озброєної фізичними і психічними рисами, потрібними, в першу чергу, для успіху в цьому житті, перш за все в практичній діяльності[9].

 Розвиток європейської педагогіки в бік практицизму, техніцизму й матеріалізму ще більше помітний в 2-ій половині ХІХ ст., коли в суспільстві стрімко ширяться матеріалізм і атеїзм. Найвиразнішим педагогом в цьому напрямку є Г. Кершенштайнер – німецький педагог, теоретик трудової школи, відомий як автор теорії громадянського виховання. За вище благо, за мету життя окремої людини він визнає державу. Кожен громадянин має служити їй в міру своїх здібностей. Держава потребує фахівців у різних галузях праці. Найбільше вона потребує фахівців фізичної праці та значно менше – інтелектуальної. Відповідно до цього мусить бути побудована й система освіти і виховання. Масова школа має готувати фахівців фізичної праці, значно менша кількість шкіл має готувати своїх вихованців до інтелектуальних професій[10]. Подібні, але побудовані на ширших засадах, ніж система Г. Кершенштайнера, педагогічні ідеї висловив американський психолог, педагог, філософ Д. Дьюї. Г. Ващенко зазначає, що педагоги кінця ХІХ – початку ХХ ст., які стояли на засадах традиційної європейської педагогіки, досить легко і просто включали в свої системи ідеї Кершенштайнера і Дьюї про трудову школу.

 Учений коротко зупинився на характеристиці ідеалу націонал-соціалістичного виховання. Він зазначає, що націонал-соціалістична педагогіка і педагогіка комуністична зробили різкий і рішучий відхід від європейських традицій у вихованні. Обидві ці системи стоять на різко визначених антихристиянських засадах. Націонал-соціалістичний виховний ідеал базується на філософії Ніцше. Звідси такі риси ідеальної людини націонал-соціалістичної системи виховання: безоглядна відданість інтересам свого народу й любов до нього; войовничість, що найбільш потрібна в боротьбі за панування над іншими народами; міцна воля і твердість вдачі; тверда дисципліна; пошана до партійного керівництва, а особливо до вождя як представника нації; презирливе й жорстоке ставлення до інших народів; високий рівень технічних знань і навичок, підкорення теоретичних інтересів інтересам практичним, пов’язаним з боротьбою за панування в світі; фізична міць, здоров’я, спритність і витривалість; навички, потрібні на війні. Деякі з названих вище рис, – зазначає Г. Ващенко, – самі по собі не мають нічого негативного. Наприклад, не можна заперечувати проти виховання патріотизму і пошани до старших, дисциплінованості, твердої волі, фізичного здоров’я й спритності. Але рішуче заперечення викликає німецький шовінізм, презирство й ненависть до інших народів, безоглядна жорстокість у ставленні до них. Типовий гітлерівець – це примітивна людина, озброєна сучасною технікою[11].

 Особливу увагу вчений приділив українському національному виховному ідеалу. Він порівняв націоналізм і інтернаціоналізм, зазначив, що нормальний розвиток національного життя можливий лише при наявності своєї національної держави. Саме з огляду на це кожна нація прагне утворити свою самостійну державу, а коли вона поневолена, то бореться за свою самостійність. Щодо культурної творчості вчений порівнює націю з особистістю. Творчість кожної людини є виявом її оригінальних властивостей і здібностей. Такий вияв можливий лише тоді, коли людина вільна, коли її оригінальність найменш обмежена. Раб або людина, психіка якої формувалася за якимось спільним для багатьох стандартом, творити не може.

 Інтернаціоналізм не тільки не сприяє піднесенню й розвитку всесвітньої культури, а навпаки, призводить до її занепаду. Інтернаціоналісти-марксисти виходять із того, що нація є явище тимчасове. Виникнення її пов’язане з капіталізмом. Зникне капіталізм – зникне і нація як форма суспільного життя, і народи світу вступлять у стадію інтернаціоналізму, який ними трактується як вища форма суспільного життя, до якого мають прагнути передові суспільства. Проте історія свідчить, що народ, позбавлений національного обличчя, не може повністю розкрити своїх творчих сил. Більше того, інтернаціоналізм, якби він був здійснений, призвів би до якісного зниження загальнолюдської культури й до її збіднення[12]. Всесвітня культура – це наслідок творчості багатьох народів світу. Жоден найталановитіший народ не міг би створити того, що створили своїми зусиллями численні народи світу. Отже, – пише вчений, – природний шлях розвитку людства, що може привести його до світлого майбутнього, полягає в тому, що кожна нація живе самостійним державним і культурним життям, вільно розвиваючи й виявляючи свої творчі здібності й прагнучи до мирного співробітництва з іншими народами світу. На таких засадах має бути побудована й виховна система кожного народу, зокрема система народу українського. Він має свої національні фізичні й психічні особливості, своє призначення, а тому на засадах християнства й загальноєвропейської культури повинен творити свій національний український виховний ідеал.

 Вчений подає український ідеал людини, розглядає традиції і поступ. Він говорить, що виховний ідеал нації може бути відбитий не лише в творах педагогів, але і в звичаях народу, і в його пісні, і в творах письменників. Він твориться віками, переходячи від покоління до покоління, що його доповнюють і удосконалюють. На думку педагога, традиційний ідеал людини не втрачає своєї актуальності, незважаючи на плинність часу і зміну епох. Це пояснюється тим, що роль традиції в житті і розвитку нації означає те саме, що й роль пам’яті в розвитку окремої людини. Основна функція пам’яті полягає в збереженні набутого досвіду, тобто це функція консервативна. Коли б людина не володіла пам’яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень і думок, вона не тільки не рухалась би вперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом жити в нових умовах. В розвитку людства й окремих націй традиція має виключне значення. Поступ забезпечується тим, що молодші покоління отримують від старших певні здобутки культури. Через це молодим поколінням не потрібно започатковувати культурний рух, їм залишається продовжувати й удосконалювати те, що вже здобули предки.

 Особливо велике значення мають традиції для збереження нації. Цілісність нації, тобто цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх, підтримується передусім традиціями. Завдяки їм зберігаються і розвиваються національна мова, без якої неможливе існування нації, релігія, звичаї, здобутки мистецької творчості, світогляд, народні ідеали – все те, що створює образ народу. Традиційним ідеалом визнається той, що витримав випробування історії, найбільш відповідає психології народу та його призначенню, увійшов у психіку народних мас, відбитий у народній творчості, у творах кращих митців і письменників, що стали провідниками свого народу.

 Г. Ващенко детально проаналізував український ідеал людини з найдавніших часів: перед хрещенням Русі-України, в творах письменників княжих часів, в українській народній пісні, в творах українських письменників нового часу. Характерна особливість світогляду українського народу, що відбилася в народній пісні, є високий ідеалізм на релігійній основі. В ідеальному образі людини в першу чергу підкреслюються високі властивості душі. Ідеальна людина, перш за все, – глибоко релігійна. Так само, як і письменники Київської Русі, українська народна пісня визнає за найважливішу рису людини міцну віру в Бога. Крім глибокої релігійності, українця характеризує щирий патріотизм. В душі його органічно поєднані глибока віра в Бога і любов до народу християнського. Для нього Бог і Батьківщина – найвищі блага. Коли найбільша чеснота українця – безмежна вірність Богові і Батьківщині, то найбільша ганьба для нього – зрада вірі й Україні. Справжній українець глибоко любить і шанує своїх батьків. Тому образа матері або батька – тяжкий гріх, що дорівнює смертному гріхові.

 Г. Ващенко окреслив сучасні йому завдання освіти й виховання української молоді і завдання, що стоять перед українським народом. Вони суголосні з нинішніми. Виховання молоді, вважає вчений, має здійснюватись, в пошані до кращих національних традицій, враховуючи завдання сучасності. Розв’язуючи питання про мету виховання сучасної української молоді, ми мусимо рахуватись не лише з нашими традиціями, а й з тими завданнями, що ставить перед нами сучасне й майбутнє, а також брати до уваги психічні властивості нашого народу, як позитивні, так і негативні. Перші треба розвивати, другі – усувати або принаймні послаблювати. Завдання, що стоять перед українським народом: 1) об’єднатися в боротьбі за утвердження своєї держави і національної самостійності; 2) розбудувати Україну, зробити її невразливою щодо зовнішніх впливів і загроз, сильною економічно і політично; 3) піднести на високий рівень свою духовну культуру, освіту, науку й мистецтво, стати врівень з передовими народами світу. Для досягнення цих завдань потрібне як велике напруження народних сил, так і певні психічні здібності. Нинішній етап розвитку людства демонструє посилення інтеграційних процесів. Людство усвідомлює, що нова епоха потребує і нового світогляду, де головними вартостями для людей буде не матеріальне, а духовне надбання. Панівним світоглядом нової епохи вчений вважає ідеалізм. Він приведе до небувалого розквіту філософії і споріднених з нею наук, і в першу чергу психології. Наука відкриє такі глибини людського духу, що й зробить далеко змістовнішим життя людини й надасть інших, глибших, форм спілкуванню людей між собою.

 Разом з тим він визначив психічні властивості українців і причини наших невдач та закликав усіх свідомих громадян служити Богові й Батьківщині, що в результаті, на думку педагога, забезпечить наш успіх. Аналізуючи особливості українського інтелекту, вчений відзначає особливий розвиток здібностей до синтетичного мислення, яке є однією з найважливіших умов творчості в галузі науки і техніки, без якого не можна побудувати широких узагальнюючих теорій. Отже, вважає Г. Ващенко, не в інтелекті українця треба шукати причини тяжкої долі нашої Батьківщини. Не можна їх шукати і в наших емоційних особливостях. Причини нашої неволі треба шукати в чині, в дії, – в тому, що ми не хотіли або не могли використати для блага Батьківщини своїх багатих природних здібностей. Інакше причиною нашої неволі є хиби волі. Нерішучість, інертність, млявість в рухах і т. ін. – це ті хиби, які спричиняють наші невдачі. Чи природні ці хиби вдачі, чи вони виникли внаслідок тяжких історичних умов життя народу. Минуле свідчить, що наш народ не завжди був позбавлений високих рис волі й характеру. Прикладів цьому твердженню є багато з часів Київської Русі, Козаччини, національно-визвольних змагань ХХ століття. Високий патріотизм виявляли і виявляють прості люди. Це є запорукою того, що при зростанні національної свідомості серед мас українського народу, відродиться його героїзм, і він здобуде собі справжню свободу.

 Загалом же, вчений вважає головним завданням в царині освіти гармонійне виховання української молоді, основою якого є виховання волі й характеру під високим гаслом: Служба Богові й Батьківщині. Факти доводять, що для доброчинності не досить самого знання. Суто вольові акти поведінки людини характеризуються тим, що вони цілеспрямовані. Людина вольова завжди знає, чого вона хоче. Люди з міцним характером завжди мають перед собою якусь основну мету, з якою вони пов’язують усе своє життя. Коли такої мети у людини немає або вона зневірюється в меті, – людина знижується й морально розкладається. Тільки на основі високих ідеалів може утворитись міцна, суцільна особистість. Коли ми хочемо виховати в українській молоді міцну волю і цілісність характеру, потрібно перш за все прищепити їм прагнення до високої мети, що об’єднувала б увесь український народ. Такою метою є благо і щастя Батьківщини. Гаслом, під яким має проводитися виховання української молоді, Г. Ващенко вважає: Служба Богові й Батьківщині. Перша абсолютна вартість для молоді є Бог, друга – Батьківщина. Благо Батьківщини є:

1. Державна незалежність, можливість для українського народу вільно творити своє політичне, соціальне, господарське і релігійне життя.

2. Об’єднання всіх українців, незалежно від їх територіального походження, церковної приналежності, соціального стану і т. ін., в одну спільноту, що пройнята єдиними творчими прагненнями і високим патріотизмом.

3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад у суспільстві, в той же час забезпечував особисті права й волю кожного громадянина й сприяв розвиткові й прояву його здібностей, спрямованих убік громадського добра.

4. Справедливий соціальний устрій, при якому зникала б і неможлива була б боротьба.

5. Високий рівень народного господарства й справедлива організація його, що забезпечувала б матеріальний добробут усіх громадян, була б позбавлена елементів експлуатації.

6. Розквіт духовної культури українського народу: науки, мистецтва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала передовою країною в світі.

7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.

8. Високий рівень здоров’я українського народу, зведення до мінімуму будь-яких серед нього захворювань і виродження.

 Український народ на собі відчув, що таке несправедливість, і сам мусить бути справедливим. Служба Батьківщині наказує підкоряти свої інтереси потребам українського народу. Щоб виконати ці завдання, необхідно особливу увагу звернути на молодь, що приходить на зміну старшому поколінню. Молодь необхідно виховувати так, щоб для неї на першому місці стояли обов’язки, а потім уже права, щоб кожна молода людина в першу чергу мала задоволення не з того, що вона посідає в суспільстві те чи інше керівне становище, а з того, що вона чесно виконала свої обов’язки. Школа мусить більше уваги звернути на громадянське виховання молоді. Не досить озброїти молодь знаннями, не досить патріотичного виховання лише через лекції. Крім слова, потрібне ще й діло. Молодь має привчатися ретельно виконувати свої громадські обов’язки й відповідати за них перед учнівською спільнотою і педагогами. Навчальний заклад необхідно розглядати як молодіжну громаду, що має свої спільні інтереси, своє громадське життя. Навчальні заклади покликані розвивати у молоді логічне мислення, тобто здібності аналізу, синтезу, робити висновки в різних формах індукції, дедукції і аналогії. Зразком для навчального закладу будь-якого рівня має бути мислення наукове.

 Важливе завдання виховання молоді – це виховання морально-релігійне, – вважає Г. Ващенко.

 Ще одне важливе завдання у вихованні – дати нашій молоді естетичне виховання. Необхідно розвивати творчі, мистецькі здібності молоді, що допоможе розкрити таланти, якими обдаровані наші діти.

 Молодь має зростати здоровою, міцною й спритною. Виховуючи міць тіла, треба прагнути до гармонійного розвитку системи м’язів у цілому. Фізичне виховання вчений розглядав у зв’язку з вихованням інтелектуальним і моральним. Основне у людини – її дух. Отже, молодь треба виховувати так, щоб тіло було спритним і міцним знаряддям духу.

 Слід виховувати чесноти й пристойності в особистій поведінці й у ставленні до інших людей. А саме: доброзичливість, уважність, щирість, пошана до старших, до священнослужителів тощо.

 Г. Ващенко обґрунтував свої педагогічні ідеї, виходячи із сучасних йому реалій життя української молоді в еміграції. На нашу думку, педагогічні ідеї і завдання, висловлені вченим у ХХ ст., є надзвичайно сучасними і повинні лягти в основу реалізації Державної національної програми «Освіта. Україна ХХІ століття». Вони будуть здійснені через виховання молоді: морально-релігійне, національно-патріотичне, інтелектуальне і фізичне. Повернення Г. Ващенка до суспільної свідомості активізує педагогічну громадськість, прискорить процес утвердження національної педагогіки, що, в свою чергу, допоможе українській владі будувати міцну європейську державу – Україну, сприятиме формуванню морально, ідейно й фізично здорового молодого покоління.

 

 

 

http://www.ualogos.kiev.ua/



[1] Погрібний А. Виховний ідеал педагога-державника //http://vashchenko.lviv.ua/textes/va_st2.html

[2] Герасименко В. Григорій Ващенко – співець людини, волі і України //http://petryk.com.ua.443.

[3] Ващенко Григорій. Виховний ідеал // Полтавський вісник. – 1994. 50

[4] Національна доктрина розвитку освіти //Освіта. – 2002. – 24 квітня – 1 травня.

[5] Ващенко Григорій. Виховний ідеал // Полтавський вісник. – 1994. 192.

[6] Коменский Я.А., Локк Д., Руссо Ж.-Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие / Сост. В. М. Кларин, А. Н. Джуринский. – М.: 1989. 6–136

[7] Коменский Я.А., Локк Д., Руссо Ж.-Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие / Сост. В. М. Кларин, А. Н. Джуринский. – М.: 1989. 194–295

[8] Коменский Я.А., Локк Д., Руссо Ж.-Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие / Сост. В. М. Кларин, А. Н. Джуринский. – М.: 1989. 298–391

[9] Коменский Я.А., Локк Д., Руссо Ж.-Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие / Сост. В. М. Кларин, А. Н. Джуринский. – М.: 1989. 138 – 192

[10] 3. Гончаренко Семен. Український педагогічний словник. – Київ: Либідь, 1997. 159–160

[11] Ващенко Григорій. Виховний ідеал // Полтавський вісник. – 1994. 94

[12]  Ващенко Григорій. Виховний ідеал // Полтавський вісник. – 1994. 99