Обратите внимание

Запрошуємо Вас взяти участь у Третьому Всеукраїнському конкурсі православних педагогів
02.06.2014, 12:10
Зміни МОН України до Типових начальних планів щодо викладання курсів духовно-морального спрямування
30.05.2014, 11:38
ВНИМАНИЮ РОДИТЕЛЕЙ! Дополнительная информация о курсе "Библейская и стория и христианская этика"
05.04.2013, 10:52
ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВНЕ ПЕДАГОГІЧНЕ ТОВАРИСТВО ПРОВОДИТЬ ДУХОВНО-ПРОСВІТНИЦЬКІ ЛЕКЦІЇ-БЕСІДИ НА БАЗІ ПНПУ ІМ. КОРОЛЕНКА
31.10.2012, 10:11
Задать интересующий вопрос и поучаствовать в обсуждении актуальных тем мы также можем в социальной сети "В КОНТАКТЕ"
16.03.2012, 13:44
РОЗПОЧАВ РОБОТУ КОНСУЛЬТАЦІЙНИЙ ПУНКТ З ПИТАНЬ ВИКЛАДАННЯ ПРЕДМЕТІВ МОРАЛЬНО-ДУХОВНОГО СПРЯМУВАННЯ
15.03.2012, 12:20
Православный спортивно-туристический клуб "КРОК"
07.02.2012, 11:26
Изменения в работе форума.
30.01.2012, 18:42

Ссылки

Полтавская Епархия Украинской Православной Церкви Мгарский монастырь. Журнал «Мгарскій колоколъ»
Православие.Ru
Молодость не равнодушна Полтавская Миссионерская Духовная Семинария
Украина Православная
Официальный сайт Казанской епархии Паломнический Центр при ОВЦС УПЦ
АПОЛОГЕТ - всеукраинский апологетический центр во имя святителя Иоанна Златоуста  

Код нашей кнопки

Держава і Церква в Україні: законодавчі особливості відносин

 

 

 

Митрополит Полтавський и Миргородський Филип,

Голова Відділу релігійної освіти, катехізації і місіонерства

при Священному Синоді УПЦ

 

Разум и добрая совесть нужны христианину начальнику.

Без разума начальник будет, как слепой, заблуждаться,

без доброй совести будет разорять, а не созидать общество.

Святитель Тихон Задонский

 

Загальновідомо, що бачення й оцінка будь-якої ситуації, проблеми або протиріччя залежить від світоглядних позицій того, хто їх оцінює. Одні вбачають вирішення надскладних питань подальшого життєустрою народу України через швидкі радикальні ліберальні реформи. Інші всі надії пов’язують із вступом в інші державні союзи (західні та східні). Ми стоїмо на позиції, що коріння всіх наших проблем та негараздів лежать в площині духовно-морального стану суспільства (Скептикам радимо переглянути всі канали телебачення, а також оглянути з точки зору духовно-морального здоров’я людини полиці книжкових магазинів, звернути увагу на матеріали масових видань газет і журналів, проаналізувати стан російсько- й україномовного сегментів інтернету). Повсюдно ми побачимо ознаки глибокого духовно-морального розпаду, що суцільним мутним потоком щоденно ллється в душу та розум нашого народу. Відповідно й ключ до вирішення проблеми лежить у духовно-моральній площині.

Позначимо наше бачення - формування духовно здорової особистості, міцної родини і сильної Держави. Тільки у такій послідовності – від особистості та її ціннісного світу – можливе творення сильної Держави.

Саме домінуючі у суспільстві цінності як стрілка «переключають» соціальну енергію на руйнування, у першу чергу, саморуйнування, або творення, у першу чергу, відтворення соціуму. Тому, система цінностей народу – це головний визначальний фактор або ключ до його історичної долі.

У всі часи держава завжди відповідала за відтворення у суспільстві тієї чи іншої системи цінностей, які лягали в основу державної ідеології, та продукувалися моделями освіти.

Джерелом укорінених у нашому народі традиційних цінностей є християнське віровчення, яке виховало найкращі риси нашого народу.  Корінна культура народу, що утворювалася століттями, є одночасно і оптимальною моделлю історичної перспективи його розвитку, і фундаментом його духовної міцності, і реальністю його буття.

Після часів семидесятирічного панування богоборчої атеїстичної ідеології перед українським народом останніх два десятиріччя стоїть складне завдання самоідентифікації, яке характерне для всіх періодів пошуків та історичного повернення до духовних корінь.

Ціннісний вакуум, що утворився в наслідок падіння атеїстичної влади, одночасно, швидко і без контролю з боку держави заповнився, як християнськими цінностями, так і неоязичницькими, єретичними, сектантськими та науково-атеїистичними (пошук раціональної релігії, віри в необмежені можливості людини без Бога) уявленнями.

Українська Держава, в якій донині діє проголошений більшовістський принцип «відділення Церкви від Держави», самоусунулась від одного з найважливіших процесів державотворення – підтримки та відтворення традиційних цінностей національної культури. В результаті, цінності нашого народу формуються через засоби масової інформації, де культивується розважання, гедонізм, висміювання всього і всіх (в т.ч. влади); соціальні мережі у всесвітньому павутинні, де громадську думку формують переважно т.зв. блогери; комерційну рекламу, яка, як відомо, базується на експлуатації людських страстей, тощо.

В умовах самовизначення українським народом свого подальшого шляху Держава повинна чітко визначитися, відтворення якої системи цінностей в народі підтримувати. В цей перехідний період повернення народу на історичну Батьківщину своєї національної культури, без сумніву повинен супроводжуватися діалогом з культуроутворюючою релігією, представленою Православною Церквою.

Впевнений, що майбутнє нашого народу визначатиметься не економічними показниками чи вибором провідної політичної сили, а тими традиційними цінностями, які сповідує наш православний народ. Останнє залежить від активної позиції Держави по захисту цих духовних цінностей від агресивного войовничого культу споживання і гедонізму.

Наведу прості приклади. Наша країна всю історію незалежності безуспішно бореться з корупцією у державних органах влади. І проблема не з економічним становищем людей, а зі світоглядом. Втім – це питання сумління (російською – «совести» або «совместной вести» людини і Бога). Адже жодна система, навіть найжорсткіших заборон, не здатна щогодини регулювати людську поведінку – лише голос сумління.

Другий приклад – стан нинішнього підростаючого покоління. Педагоги і психологи б’ють тривогу, батьки часто не можуть справитися з «плодами» виховання дитини в агресивному інформаційному середовищі. І, повторимося, ці «плоди» - результат засвоюваних дитиною цінностей з інформаційного простору, починаючи з дошкільного віку.

Наші сучасні діти – це дорослі через п'ятнадцять років. Від того, який ціннісний базис вони отримають зараз, залежить якими вони будуть лікарями, педагогами, правниками, чиновникам, політиками тощо. Наскільки сумлінно вони поставляться до своєї роботи, Батьківщини. І які стосунки вони будуватимуть у своїх родинах, на роботі, сусідами й іншими. Адже у християнстві образ мислення завжди тотожній образу життя. А віра Христова – це не набір догматів і понять, а спосіб життя, система мотивації вчинків. В цьому і полягає головна відмінність християнства від будь-якої морально-філософської доктрини. І навіть якщо людина ще не здатна так жити, як велить їй її християнська совість, то вона відчуває сором, докори сумління, в покаянні звертається до Бога за допомогою.

Тому, у справі виховання нового духовно здорового, відповідального, патріотичного та мислячого покоління ми повинні звернутися до незмінних традиційних цінностей нашого народу, спирання на які завжди допомагало йому подолати тяжкі періоди нашої історії.

З позиції зазначеного, стає зрозумілою активізація в Україні кампанії по дискредитації нашої Церкви в інформаційному просторі, акти вандалізму з осквернення святинь, підпалювання храмів (йдеться про нещодавній випадок з Десятинною Церквою).

Розгул агресивного богоборства може зупинити тільки Держава, чітко визначивши Церкву своїм надійним партнером в державному будівництві. Саме Церква вкотре застерігає владу від соціальної катастрофи, що насувається, і вказує, що стан моральності суспільства є коренем всіх соціальних процесів, як конструктивних, так і деструктивних.

У нашій попередній статті «Держава і Церква в Україні: питання без відповідей» («Церковна газета» від _____№, ел.версія статті - http://religions.unian.net/rus/detail/12859) ми розкрили сутність парадоксу ситуації в сфері церковно-державних відносин, який полягає в тому, що, з одного боку, епоха радянського атеїзму закінчилася два десятиліття тому, Церква проводить свою місіонерську діяльність в умовах демократичної держави (в якому визнається право людини на віросповідання), а держава фактично визнає роль Православної Церкви як культуроутворюючої релігії. При цьому, з іншого боку, в законодавчій практиці діє розмита і архаїчна норма про «відокремлення».

Продовжуючи цю тему ми задаємося питанням: чи не є недопущення Церкви до виховного процесу в системі освіти однією з причин духовно-моральної кризи, що склалась у суспільстві? І чи може Держава без участі Церкви подолати духовно-моральну кризу? Держава робить велику помилку, нехтуючи місіонерським та виховним потенціалом Церкви національної більшості.

Розмірковуючи над зазначеною темою, хочу звернути увагу також і на інші особливості вітчизняного законодавства, яке тим чи іншим чином стосується регулювання статусу Церкви в нашій країні.

Перше. Об’єкти та суб’єкти права з релігійною компонентою, крім ст. 35 (Церква і релігійні організації),  згадуються й у інших кількох нормах Конституції України, зокрема у ст. 10 (релігійна самобутність), ст. 24 (релігійні переконання), ст. 37 (релігійна ворожнеча), а це означає, що вони означені у правовому просторі України. А у ст. 110 та 161 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність, в т.ч. за порушення рівноправності громадян з кваліфікаційною ознакою «розпалювання релігійної ворожнечі». Крім того, заборона порушень конституційних прав особи через її ставлення до релігії, передбачена у Кодексі законів про працю України (стаття 22) та Законі України «Про освіту» (стаття 8).

Як наведений нами у попередній статті приклад щодо відсутності термінологічного визначення понять «Церква», «релігійні організації», «Держава», «Школа», «відокремленність» та неможливості визначити правила правової поведінки між ними, так і відсутність конкретного визначення оцінки ознак релігійної самобутності та релігійних переконань як об’єктів порушень, в результаті, дають підставу суто суб’єктивному тлумаченню цих термінів посадовими особами правоохоронних органів, у тому числі судом. Разом з тим, згідно із статтею 19 Конституції України, посадові особи органів державної влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.  

Слід згадати, що раніш мали спроби налагодити діалог Держави і релігійних організацій. Однак такі акти вищих органів влади як Указ Президента України від 21 березня 2002 року № 279/2002 «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій», відповідне розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 березня 2002 року № 564-р Про затвердження перспективного плану невідкладних заходів щодо виконання вказаного Указу Президента України, з огляду на відсутність у них конкретних завдань, принципово ситуацію з невиправданим відокремленням Церкви від питань духовно – морального виховання не змінили.         

Варто відзначити, що за часів незалежності у 2002 р вже здійснювалися спроби конституційного подання 51 народного депутата України про офіційне тлумачення поняття «Церква», що міститься у частині третій ст.35 Конституції України. В результаті, Конституційний Суд України відмовив у відкритті конституційного впровадження у справі. При цьому, в його Ухвалі N 32-у/2002 від 5 червня 2002 р., зокрема, зазначається, що «…розбіжності щодо суті термінів "церква" та "релігійні організації", які вживаються передусім у законодавстві, існують. Їх усунення - повноваження законодавчого органу – Верховної Ради України, а не Конституційного Суду України». Таким чином, Конституційний Суд також визнав термінологічну неузгодженість, закладену авторами Конституції та законів України, та нагадав єдиний механізм усунення розбіжностей – через законодавчу ініціативу.

Друге. Ми також відмічали про відсутність конституційної заборони релігійним організаціям співпрацювати зі Школою, адже за ст.35 від Школи відділена тільки Церква. При цьому, за згідно із частиною першою статті 8 Закону України «Про освіту» встановлена заборона втручання у навчально–виховний процес політичним партія, громадським і релігійним організаціям, у той же час частиною третьою цієї ж статті належність особи до будь-якої релігійної організації не є перешкодою для її участі в навчально-виховному процесі. Однак, статтею 50 цього ж Закону України, у числі учасників навчально–виховного процесу згадані представники підприємств, установ, кооперативних, громадських організацій (а представники політичних партій та релігійних організацій знову залишені «за межами» учасників).

Тобто, серед чотирьох згадувань релігійних організацій як учасників навчально-виховного процесу, два – забороняють, одне – дозволяє і ще одне – ані дозволяє, ані забороняє брати участь в діяльності навчальних закладів (адже в останній йдеться про Церкву, а не релігійні організації). Це, означає, що дозвіл на проведення священнослужителем, наприклад, бесід із учнями з найважливіших християнських свят (які, до речі, є офіційними державними святами) може дати, а може і не дати керівник навчального закладу або чиновник органу управління освітою, на власний розсуд. Все залежить від того, на яку статтю закону чи Конституції особа, що приймає рішення, посилатиметься.

Третє. Окремої уваги заслуговує також законодавче визначення поняття «навчально-виховний процес». Ані Закон України «Про освіту», ані Закон України «Про загальну середню освіту», як базові для освіти, не дають жодного визначення цього терміну. Натомість, у першому – дається перелік учасників навчально-виховного процесу (ст. 50), а у другому – йдеться про організацію навчально-виховного процесу у загальноосвітніх навчальних закладах (розділ ІІІ). 

Чи не єдиний документ, в якому знаходимо визначення – це Положення «Про організацію роботи з охорони праці учасників навчально-виховного процесу в установах і навчальних закладах», прийняте Наказом МОНУ N 563 від 01.08.2001. В цьому Положенні у примітці до п.1.2. зазначено:  Навчально-виховний     процес          система    організації     навчально-виховної,     навчально-виробничої      діяльності,    визначеної навчальними, науковими, виховними планами (уроки, лекції, лабораторні заняття, час відпочинку між заняттями, навчальна практика, заняття з трудового, професійного навчання     і професійної орієнтації, виробнича практика,   робота   у     трудових        об'єднаннях,        науково-дослідні        та     дослідно-конструкторські роботи, походи, екскурсії, спортивні     змагання, перевезення чи переходи до місця проведення заходів     тощо).   

Викладене вище означає, що визначення «навчально-виховного процесу» в законодавчій базі України відсутнє, а широке і доволі нечітке тлумачення знаходимо тільки у примітці відомчого нормативного акту з питань охорони праці. Будь-який правник поставить питання: для чого давати визначення одного з основних термінів у відомчому нормативному акті профільного міністерства, який стосується питань охорони праці, якщо воно має бути подано на рівні базових законів?   

 Четверте. Привертає на себе увагу законодавче визначення поняття «освіта» як  «основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави» (ЗУ «Про освіту»). Заміна у цьому визначенні освіти іншим терміном – приміром, культурою, економікою тощо – не викликатиме заперечення. Правники добре знають, що це означає, що автор терміну не дав у визначенні ознаки конкретного поняття.  

Принагідно, хочеться віддати належне працівникам сфери освіти, які за умов недостатнього бюджетного фінансування освітянської сфери намагаються власною наснагою і терпінням компенсувати неефективну державну політику у галузі виховання підростаючого покоління.

Разом з тим, до вирішення проблем виховання сучасного підростаючого покоління, на наш погляд, слід обов’язково долучати безцінний виховний потенціал Православної Церкви, який базується на Cвященному Писанні, а також житті і творіннях Святих Отців Церкви. Відомо, що саме святість й була тим ідеалом для наслідування і виховання, до якого прагнули сотні поколінь нашої країни протягом останнього тисячоліття.

Таким чином, законодавчо закріплена змістовна невизначеність відносин Держави та Церкви в освітньо-виховних процесах. На сьогодні є головною перешкодою використання могутнього потенціалу Православної Церкви в духовно-моральному оздоровлені українського суспільства.

Держава сьогодні повинна прислухатися до голосу Церкви і зробити крок на зустріч ініціативам зі спільної роботи. Така спільна діяльність повинна, на нашу думку, здійснюватися у кілька етапів.

Перший етап. Укладання Угоди про взаємовідносини між представниками Держави та Православною Церквою як культуроутворюючою релігією України. Прикладами таких угод можуть слугувати Конституційна угода між грузинською державою та Грузинською Апостольскою Автокефальною Православною Церквою Угода (2002 р.) та Угода про співробітництво між Республікою Білорусь та Білоруською Православною Церквою (2003 р.). Змістом означених угод стало проголошення спільної готовності до співпраці, визнання Церкви суб’єктом публічного права та її представницьких органів, можливість укладення угод між Державою та Церквою у різних галузях спільних інтересів (пастирська опіка освітньої діяльності, у військових формуваннях, місцях позбавлення волі, щодо заходів соціального захисту осіб, що вкрай його потребують, визнання освітніх документів, правовий режим майна Церкви, у тому числі такого, що використовується виключно для відправлення конфесійних обрядів, податкова політика тощо).   

Другий етап. Створення спільної робочої групи для опрацювання фахівцями поставлених питань та наданні пропозиції із усунення з законодавчого поля України неузгодженостей та білих плям та приведення норм законодавства у відповідність із суспільними потребами (у т.ч. участь у роботі Конституційної Асамблеї).

Третій етап. Розробка та нормативне означення низки механізмів державно-церковних стосунків для налагодження співпраці Церкви і Держави.

Четвертий етап. Розробка конкретних програмних заходів на державному рівні.

            Висловлюю сподівання, що найближчим часом уповноважені органи української Держави за сприяння та допомоги Української Православної Церкви здійснять низку конкретних заходів, спрямованих на створення умов найдієвішої співпраці між Державою, Церквою та Суспільством, зокрема у галузях освіти, просвітництва та зміцнення духовних основ буття українського народу.